ности та випливаючого звідси права на самоозначення, а, значить, на скасування всіляких національних та расових привилеїв, всілякого поділу на великі та малі нації та всіх слідів національного гніту».
«Фактичне здійснення права самоозначення для робітників та селян можливе лише зі знищенням класового панування та класової держави, з визволенням робітників та селян від експлоатації та гніту поміщиків та капіталістів, з завоюванням їми політичної та економичної свободи и незалежности, инакше кажучи, з утворенням дійсної робітничо-селянської влади. Лише радянська форма держави, що виключає владу привилейованих експлоатуючих класів та спірається на диктатуру пролетаріяту й працюючого селянства, утворює ті умовини, при яких робітники та селяне робляться хазяями не лише свого політичного та економичного, але й національно-культурного життя».
Історія України є блискучим доказом цієї істини. Те «самоозначення», що обіцяла українським робітникам та селянам перемога української національної жовто-блакитної буржуазії, полягало в тому, що Україна не мала б навіть тієї самостійности, що має яка-небудь балканська держава. Поставлена між буржуазною Росією (бо перемога та зміцнення контр-революції на Україні означала б через деякий час її перемогу й на півночі) та буржуазними Польщею та Румунією, Україна була б або поділена на шматки, або знов перетворилась би в державу підвасальну, чи польским панам, чи румунським боярам, чи російським капіталістам. Але, якщо Україна зберіглася б, яко буферна держава, то вона економично була б в повній залежности від західнього капіталу. Українські націоналісти ніколи не ховали свого пляну — продаючи частину території України Румунії та Польщі, віддаючи Україну в економичному, фінансовому та инших відношеннях Міжнародньому імперіялізмові, відвоювати собі певне право участи в визискуванні українських робітників та селян. Угода, зложена між директорією та французьким командуванням узімку 1918–19 pp., що віддавала всю торговлю, залізниці, фінанси, військову справу, юстицію до рук французів, договір, зложений пізніше в грудні 1919 року між так званим Урядом Української Народньої Республіки та Пільсудським, на підставі якого віддавалась Польщі більша частина Правобережної України, тільки підтверджують істину, яку ми висували в наших тезисах 1919 року, що національне самоозначення України можливе лише при Радянській владі й при існуванні за спиною Радянської України Радянської Росії[1].
- ↑ Цікаво зазначити, що тепер в білогвардійській закордонній пресі надруковано відкритого листа, поміченого 24 лютим ц. р., відправленого з Копенгагена за підписами відомого генерала Грекова, бувшого Військового Міністра Директорії й не менш відомого пройдисвіта й погромщика отамана Струка, направлегого проти Петлюри. В цьому листі, на підставі документів, про автентичність яких ми не беремося
