зати робітникам, яка реальна користь випливала для них з належности до фашистських організацій, по-друге ж, через таке переселення до Болоньї мусили понищитись тамтешні класові організації, які ще збереглись всупереч усім пересліджуванням. Але в провинції Болонья й без того панувало безробіття. І вже за кілька місяців був виданий декрет, що забороняв притягання других робітників з однієї провінції до другої. На підставі цього декрету префект у Болоньї відмовив у дозволі на в'їзд фашистським робітникам. Тоді послідувала окупація Болоньї 30-ма тисячами з ніг до голови озброєних фашистів, що стояли там табором цілий тиждень, регулярно нищили телефонові та телеграфові дроти й цілий тиждень тримали військову диктатуру над городом та провинцією Болонья. Зараз після окупації почались обов'язкові побічні явища: вбивство, запалювання, грабіж. Але бій був проведений не до рішучого кінця. Мусоліні вважав той мент — це було, як сказано, в травні 1922 р. — ще не сприятним для остаточного нападу й, після того, як небажаний фашистами префект був відкликаний, видав наказ про «тимчасове перепинення ворожих дій». Не зважаючи на це, успіх фашистів пробив їм шлях: вони сильно зміцнили свої робітничі організації й досягли того — й це, певно, найважливіше — що робітники пішли в бій проти робітників під проводом фашистів.
Як що перегорнути італійські буржуазні газети за місяці вересень та жовтень, то знайдемо все те ж саме: звістки про спалені робітничі біржі праці та забитих робітників. Але ми також прочитаємо цікаві речі про дальшу долю фашизму. Так читаємо, що Мусоліні, коли прибув 20-го вересня в Удіне, то перш за все прийняв фашистську адміністрацію (!), що, далі, його прибічник Мікеліно Біянкі (до речи кажучи, обидва колишні соціял-демократи) був присутнім на «параді фашистських військ»; ми довідуємось, що в Мілані утворена «фашистська поліція», що існує «обов'язок заявлятись у фашистської адміністрації», що ця адміністрація видає для мандрівок в середині країни паспорти, виготовлюють особливі документи для гарантії безпечности. Це змагання до титулів, уніформи, формалізму та єрархії не можна легко важити за дитячу гру, бо в цих справах ми можемо простудіювати великий шматок фашистської історії. А саме: первісно фашизм був індивідуалістичною реакцією проти комуністичних та соціялістичних тенденцій. Але як тільки фашизм схотів бути чимсь більшим, мусив він перш за все звязати свій бунтарський дух, своє небажання коритись ріжного роду примусами, мусив він давати потокові молоді, що йшла до нього, щось більше, ніж звичайне наймицтво на службі буржуазії. Так з'явилась гра в салдати, форменна одіж, сталеві шеломи, паради, титули, фашистські уряди. Мусоліні спробував пом'якшити цю суперечність, що полягала в тому, що рух, який повстав з індивідуалістичного бунтарства, все ж мусив прийти до найсуворішої дисціпліни індивідуума, пом'якшити
