Сторінка:Червоний шлях, 1923-02.pdf/168

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Юпітера, йому закидали, що ці небесні тіла ніколи не можуть існувати, бо не мають ціли, є невидимі та незначні по своїй масі й залишались би зайвими членами планетної системи.

Антропоморфізм та жадібні шукання за метою явищ — оце характерні ознаки середньовічного світогляду. Останній грунтувався на цілім загалі ідеологичних фактів середньовіччя, а середньовічна наука — майже виключно на астрономичних спостереженнях. Нам тяжко тепер уявити, яке величезне значіння мала астрономія наприкінці середніх віків. В наші часи кожне астрономичне відкриття має філософський інтерес лише остільки, оскільки воно є новою перевіркою сучасних методів думки. Але в середні віки астрономія займала инше положення, бо ж вона була одинокою достотною наукою; її успіх або неуспіх тісно звязувались з долею метафізичних поглядів, що боролися поміж собою.

Довести, що земля є рухома, шо вона рухається довкола сонця, це значило довести, що вона є лише однією з багатьох планет. Звичайно, можна було думати, що земля, яка рухається, є одинокою населеною планетою й уявляє з себе ту сцену, на котрій відограється великий космичний процес; проте було ясно, що такий погляд не може бути подібний до правди. Зірвати землю з центру всесвіту визначало вийняти душу з усього середньовічного світогляду, визначало позбавити цей світогляд того нерухомого, покритого мохом тисячоліть грунту, на якому він базувався. Ось чому найбільш революційною наукою того часу була саме астрономія, ось через що перший удар 'папизму в боротьбі з новим світоглядом був направлений саме супроти астрономів.

Між тим з погляду чисто астрономичного система Птолемея показалася незадовольняючою. В міру збільшення точности спостережень виявилися де-далі нові планетні нерівності, що їх не можна було з'ясувати так просто, як то колись думав Птолемей. Аби з'ясувати їх з погляду основного принціпу стародавньої астрономії, треба було вводити де-далі все нові коловоротні рухи планет. Довелось ввести декілька епіціклів, з котрих кожен рухається по иншому епіціклові, і по одному з них — останньому рухається планета. Механіка світа де-далі більше ускладнялася: замісць декількох епіціклів Птолемея з'явилися десятки нових епіціклів, і наприкінці XV віку італійські астрономи, аби з'ясувати всі планетні рухи, були змушені загалом ввести 79 епіціклів. В такий спосіб утворився надзвичайно нагромаджений та незграбний механізм планетної системи, механізм, що його складність прямо суперечила майже уродженій нам ідеї про просту організацію зовнішнього світу. Тому не дивно, що теорія Птолемея наприкінці середніх віків почала викликати проти себе закиди з боку спеціялистів. Є навіть анекдот про те, як Альфонс Кастильський, може бути одинокий за всю історію король-астроном, сказав різкі слова, докоряючи богові за надто складну органзацію всесвіту, за шо й поплатився своїм троном.