МИХАЙЛО ЙОГАНСЕН.
Моєму батькові,
що був з моря.
Я творю у ночі стомлений, коли усе спить.
Усе спить і багато вмерло.
Запалюю цигарку і дивлюсь у ніч.
— Що то в шелесті листя шумить?
То старий знайомий — море,
То його обличчя,
Сиве й суворе,
Дивиться на сина,
І сльоза спадає на мою руку,
Що чужа лежить, чи хора.
Так, воно синє
І кличе, і кличе мене до себе.
Але ніч чорна
І багато вмерло,
Так, багато вмерло
І лежить на цвинтарі ночі.
Тільки листя шумує в небі.
Маленькі роки. Весна.
На хліб немає грошей,
Вночі немає сна,
Одягти, узути,
Дати їсти…
Холодно, нехороший сон.
Вночі сміється і плаче листя,
Воно як забутий стогін.
Ти не прийдеш, не прийдеш ніколи,
Не розчиниш тихенько дверей,
Не почую милого голоса,
Не візьму руки твоєї.
І коли б чекав до півночі,
Не побачу тебе у ві-сні,
Тільки листя в небі сокоче,
Мов вогні:
Він не прийде,
Іди!
Залетіли з Німеччини буки,
Вкорінились у вільній землі,
Простягли могутнії руки
І на захід, на захід пішли.
Повернімось, вернімось до дому
Мілійонами буйного зілля,
Прогуркочемо буковим громом,
Проллємось молодим водопіллям.
Й на землі Лібкнехта й Маркса,
Вкоренімо рудеє знам'я,
Й боягузів з самого Марса
Примусимо йти за нами.
Я творю уночі, коли усе спить,
Усе спить, тільки серце встало.
Запалюю цигарку, встаю і дивлюсь у ніч…
Вночі шелестить листя.
