На місто стомлене здаля дихнула осінь:
Повітря вніч пило міцную прохолоду,
А ранком — почепилась блідо-сиза вохкість
На будинки, мости, на води…
Там, десь за обрієм, вона спросоння дише.
Ії цю ніч поцілувало літо,
Прийшло, промовило: „ще спиш?“
І нахилилося, в тумани оповите.
Спросоння кліпнула й зітхнула —
Приснились: золото і листя шелест,
І роси ранкові, й дзвінкі лісові луни,
Коли крівавий лист дорогу стеле…
Зітхнула ласково, промовила „цілуй“ —
Змутніла неба синяя емаль,
І вулиці повив серпанком ніжний сум,
Заводи одягли вуаль…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
А в день — буяла літа перемога —
Останні ласки — огневі…
Будинки літу цілували ноги
І слали погляди с-під довгих вій…
Асфальти дихали жадібно і смолисто
І заховатися спішили в тінь —
В останнє літо цілувало місто,
Йдучи в прозору далечінь.
