Сторінка:Червоний шлях, 1923-02.pdf/65

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

17. Треба жити так, щоб була радість життя. Навіщо ж жити, коли тієї радости немає: навіть мучитись, бідувати, страждати і т. д. треба так, щоб була та радість. Мучусь за волю, допустимо, а з радістю це переношу — тоді є доцільність і жити, а немає радости життя у тих, що виривають себе з вселюдського грунту. Радість життя — це основа тогож таки життя.

(С. Пилипенко співає: „Пріємно жити, їсти і пити  — і має рацію, коли живе).

В колективі людині є завше та радість, бо навіть в індивідуальному обмеженні колектив дає максимум з того, що людині дійсно належить на землі. Віддає себе людина для колективу не з альтруїзму.

18. Як у всякому порядному господарстві (творчому), у мене в поезії (вона у мене творче хозяйство, що поставляє продукти емоцій людям), так у мене в поезії, крім квітників, ланів, вишень, майстерень є й клозети і помийні ями.

Чим же я винен, що де-кого природа створила на чистильщиків одхожих місць. Бідні ви, критики й инша дрібнота з породи подорожніх жуків, чим я винен, що у вас таке стихійне тяжіння до асенізації, як і не винен у тім, що маю усі людські потреби.

19. Ціла купка голодних дітей — в середині більшенькі (оддавили менших на край), скраю менші і всі вкупі протягнули рученята до вікна вагону. (Пригадую картину: „погоня за щастям“). Рученята з лахміття лізуть догори, як патички сухі, і складеними щупальцями на кінцях їх — червачками — в кулачки стискаються. „Дядя, дайте… Дядя“... Перше почування віддати все — і даєш, даєш, аж поки під гнітом цієї картини не утічеш… Тоді думаєш, як звичайний пристойний егоїст… Ну, от хоч би я все оддав, — що я поможу цим? — На один день дрібочці з гіганського тлуму голодних? А далі? Не собі — не їм. Тоді чи не краще купити мороженого? Бо зі всієї кількости хліба, яка приходиться у нас на долю мілійонів людей нашого краю, ніяк не викроїш на долю голодних мілійонів. Значить, свідомо знаю, що кілька міліойнів, припустим, люду в країні повинно вимерти з голоду. Тоді кому потрібні мої пориви і почування? І називаєш себе дурнем. А взагалі почуваєш, шо так можуть мислити і численні мерзавці… От і розберись, де кінчається матеріялізм і починається сентименталізм, чи мерзотність.

(Голод. Полтава. 6/vi. 1922 р., їдучи до Київа).

20. Я ненавижу маленьких собачок біжуток, бо це ознака паразитизму. Паразит, коло якого слідкує другий побільше його — хазяїн (бо бідняк їх не розведе: користи ніякої). А блоха — паразит на паразитові. Це паразитизм в третьому ступні.