ЛЕСЯ УКРАЇНКА[1]
Я бачу їх, як вони йдуть здалека, з правіка, йдуть без упину і без кінця, довгою зграєю. Початок тої зграї згубився в далині, кінця не видко у тьмі, аж непевність бере, чи є той кінець і початок, чи се не коло величезне, безвихідне кружить перед очима моїми, кружить, кружить і нема йому впину. Сила їх пройшла передо мною в убраннях незнаних віків і народів, потім прохвилювали гриви над шоломами, промаяли дивовижні крила над шишаками, зашаріли, як маковий цвіт, верхи на кудлатих шапках, промайнули іскри на шпигастих мідяних касках, мов срібні трави на багні-трясовиці пролетіли білі китиці на ківерах, а тепер уже сунуть плискуваті круглі шапки, мов скалки з олії на тихій воді, пливуть, пливуть так довго. Сих найбільше. За ними далеко у темряві мріють знов одежі невідомих віків і народів инших, не тих, що пройшли вже, але в темряві здається, що то ті самі йдуть з далини в далину, з темряви в темряву, і що то зачароване коло кружить, кружить без упину аж одур бере дивлячись.
Вони всі йдуть однаковим кроком, і з першого погляду здається, що то змій-полоз правічний, подоланий, але не поконаний, виліз і тихо в'ється навколо землі, помалу стискає її, хотячи задушити. Але зблизька видко, що то йдуть усе люде, і хоч вони йдуть безкраїм гуртом і всі немов однаковим пилом припали, однаковим маревом повились, однаковим кольором пойнялись, мов безліч фігур на одній картині, але кожен з тих людей один і нема другого такого в цілім світі, нема, не було і не буде з правіку й до віку. І кожен з них іде, щоб уже не вертатись. І кожен з них має цілий світ в очах, і ніхто инший не має такого світу, і світ той гине на віки, як тільки погаснуть тії очі, і вже ніхто не відбудує його таким, як він був, хоч би настали міріяди нових світів.
Куди вони йдуть, тії люди з світами в очах? Ідуть туди, де зливається темрява з далиною, звідки ні один живий
- ↑ Друкується з власного рукопису письменниці без змін.
