плечах. Я мало міг йому помагати, бо був зовсім хворий; я полекшував працю Матушевському тільки тим, що читав надіслану белєтристику, на це я мав досвід ще з „Київської Старини“, де я теж читав українську белєтристику. Постійні болі під грудьми так мене знесилили, що я ледве міг виходити по сходах на другий поверх. А коли траплялися якісь непорозуміння і біль збільшувався, то я вже мусів лежати і прикладати гарячу грілку. Памятаю, що одного разу, з приводу „Державної Думи“ у нас у редакції вийшли такі суперечки, що я зовсім зліг. Якось на засіданні редакційного комітету підійнялося питання — як нам ставитися до Державної Думи. Треба сказати, що на ці засідання тепер сходилися і всі ті, хто вів відділи, і таким робом засідання були многолюдні. Грінченко і ще кілька душ висловлювалися, що ми повинні бойкотувати (це першу!) Думу, бо вона вибірається не на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Тепер аж смішно про це згадувати, а тоді це викликало такі гострі суперечки, що мало не розбіглися всі, а в результаті я так захворів, що рішив поїхати за кордон в якусь санаторію. Левкові знов треба було робити операцію, бо рана гноїлася, а коли переставав текти гній і закривалася рана, то підіймалася температура.
Рішили, що поїдемо вдвох до Галі (старша дочка, що вчилася в Женевському університеті) в Женеву, там я житиму в санаторії, а Левкові зробить операцію відомий на всю Европу хірурґ Реверден. Так ми й зробили. До нас ще пристав В. К. Винниченко і ми втрьох поїхали в кінці лютого за кордон. Всю дорогу мене страшенно нудило і я так ослаб, що в Женеву приїхав зовсім майже непритомний. Левко і В. К. Винниченко, як росказували потім, дуже боялися, що я умру в дорозі.
Памятаю, що за всю подорож тільки раз у мене перестало боліти і я на короткий час прийшов до памяти.
Проїздили ми, здається, по Тиролю, коло якогось замку, збудованого на височенній, стрімкій горі. Винниченко, дивлючися замислено на той замок, промовив наче сам до себе в голос:
