Покинувши його в Женеві з Галею, щоб набірався сили, я зовсім здоровий поїхав через Італію, Австрію додому.
У Львові, від проф. М. С. Грушевського довідався я, що він, купно з усіма Галичанами, ображений статтею в „Громадській Думці“, направленою проти Галичан, відмовилися бути співробітниками нашої ґазети і навіть хотіли про це заявити голосно в пресі. Це була мені перша неприємна звістка про ґазету за тих півтора місяці, що я пробув за кордоном.
Живучи в Женеві, я ні з ким з редакційних не листувався, а жінка моя обминала питання про ґазету, хоч я, з того часу, як почав видужувати, раз-у-раз її допитувався. Вона писала мені про фінансовий стан ґазети, про хід передплати, а про внутрішнє життя нічого не писала, щоб не турбувати мене. Мене кортіло роспитатися у Ф. П. Матушевського, але соромно було його турбувати. Я знав, що у нього нема буквально й хвилини вільної, а щоб написати мені листа про внутрішній стан, треба було і спокою і часу. Я знав, що ґазета виходить, бо читав її що-дня в Женеві, знав з листів жінки, що всі живі й здорові і на тому й заспокоювався.
Коли я приїхав до Київа, то довідався, що напруження в редакції дійшло до крайнього ступня. Леонтович не міг згадати прізвища Грінченка; на одну згадку про нього він затремтить увесь і лице йому аж перекоситься. Після привітання зо мною, після мого першого запитання про внутрішню атмосферу редакції, Леонтович зараз же почав нервово лаяти всіх, а потім почав обвинувачувати мене за те, що це я склав такий редакційний комітет, понабірав таких співробітників. Обвинувачував їх у тім, що вони ґазету погубили, що вони грають на найгірших інстинктах маси; своєю ґазетою вони нацьковують селянство і взагалі голоту на заможні кляси, розвивають в них інстинкти заздрощів до всіх власників і т. д. Я відповідав йому, що він прибільшує; він дратувався ще гірше, почав докоряти мені, що я втягнув його в таку компанію, осоромив його перед ріднею, перед знайомими і т. д.
