Це був невеликий на зріст, сухорлявий дідусь з дуже приємним голеним обличчям, сірими пронизуватими очима і сивою головою. Він, памятаю, оповідав, що на жаль в Европі зовсім не знають нічого про Україну, а тому требаб ужити заходів, щоб у закордонну пресу подавалися відомости про український національний рух, і для тої мети передав через М. Комаря Одеській Громаді щось коло 5.000 карбованців. Тими грішми Одеська Громада помагала Р. Сембратовичу для видання журнальчика на німецькій мові[1], а потім Сіміренко давав через Раду Орґанізації Вол. Кушніру на видання його „Ukrainische Rundschau“.
Оселившись у Київі, я часом зустрічався з Сіміренком на засіданнях редакції „Київської Старини“, куди він заходив під кінець року, щоб довідатися, скільки має дефіциту той журнал, бо він з року на рік покривав борги „Київської Старини“, а зрідка бував у нього з В. Антоновичем або з М. Лисенком. Для характеристики вдачі В. Ф. Сіміренка роскажу про його таку рису: раз, сидючи у нього, я помітив, що весь куток в його кімнаті заставлений порожніми коробочками (пуделками) від сірників.
— Нащо вони вам? — питаю здивований.
— А чого вони мають пропадати дурно, одповідає Сіміренко, — я за їх вимінюю повні з сірниками…
Нащо вже я ощадний для себе, але мене так вразила ця ощадність людини, яка видає що року десятки тисяч рублів на українські справи, що я рефлєктивно встав і вклонився йому мало не до землі. Сіміренко розцілував мене…
На жаль, з причини моєї нервовости, побачення наші з ним перервалися після такого випадку. Не памятаю вже якого року, але це було під час Столипінської реакції, зайшов до мене на Великдень Лисенко, щоб разом піти до Сіміренка. Хоч я нікому святочних візит не робив, а до Сіміренка охоче пішов. Вдома ми застали тільки його дружину та її родичів Альбрандів, відомих тоді російських „чорносотенців“. Розмова у них велася на ту тему, що на-
- ↑ „Ruthenische Revue“.
