Не маючи надії провести від Київа свого посла до Державної Думи, ми увійшли в блок з ка-детами та жидівським „Обєднанням“ і провели своїх трьох виборців: Грінченка, М. Левицького та мене. На спільній нараді виборців ми вибрали на кандидата в Думські посли барона Ф. Штейнгеля, члена ка-детської партії, що вважав себе за автономіста-федераліста, а пізніше вступив і до Української Демократичної Партії. Хоч він ніколи не навчився говорити по українському, але раз-у-раз стояв за вживання української мови серед Українців. Памятаю, що коли одного разу ми, Українці, зібралися у нього в помешканні на нараду про заснування Українського Кооперативного Банку і коли, бувший на нараді, проф. М. Грушевський, зважаючи на господаря, почав свою промову по московському, то Штейнгель перебив його, завваживши, що тут зібралися Українці і тільки він один не вміє говорити по українському, але все розуміє, а тому просить Грушевського говорити українською мовою, чим не мало засоромив пана професора. Потім, коли в Державній Думі заснувалася Українська Думська Фракція (Український Парляментарний Клюб), то Штейнгель один з перших пристав до неї. За гетьманування Скоропадського він був послом від Української Держави у Берліні.
Ми, київські міські виборці, брали участь в нарадах з ґуберніяльними виборцями і тут стрінулися з суддею А. Вязловим та селянином Грабовецьким, яких навернули до українства і вони потім, ставши послами до Державної Думи, теж вступили до Української Думської Фракції. А. Вязлов потім став гарячим і послідовним борцем за відродження української нації, але на жаль, помер від тифу 1919 р.
Провінціяльні Громади, тепер уже Демократично-Радикальної Партії, теж гаряче взялися за передвиборчу аґітацію і подекуди, входючи в бльоки з московськими та жидівськими партіями чи ґрупами, попроводили в Державну Думу послів, хоч неворожих до українства, а від Чернігівської ґубернії пройшов один з найвидатніщих Українців — І. Шраг, але як кандидат ка-детської партії.
