монархії — ось у чому бачить Шіллер бажану форму державності.
Недарма саме за „Дон Карлоса“ оде́ржав Шіллер „грошову субсидію“ від принца Шлезвіг-Гольштейнського і персня в подарунок від Єкатерини II.
Уже в цій п'єсі знайдемо риси, характерні й надалі для творчого методу Шіллера: головні дієві особи — не реальні постаті, не „типові характери в типових умовах“, а „індивіди“, перетворені на прості „рупори духа часу“, як писали про це Маркс і Енгельс.
Це ідеї, а не живі люди. Саме проти цього Маркс і Енгельс застерігали Лассаля, радячи йому вчитись мистецтву історичної драми не у Шіллера, а у Шекспіра. Тікаючи від дійсності, Шіллер заглиблюється в історію, в минуле, намагаючись відтворити Францію XV ст. („Дівчина з Орлеана“), Швейцарію XIV ст. („Вільгельм Телль“), Німеччину XVII ст. (Трилогія про Валленштейна). Але, розповідаючи про трагічні історичні моменти минулого, він створює все ті ж „рупори духа“ — символи своїх ідей — серед різних історичних атрибутів, інколи переданих надзвичайно вільно й умовно.
Тікаючи від сучасності, Шіллер створює для себе міфічну історію, в якій перемагали, всупереч історичній правді, його помірковані нереальні ідеали; історія людства з її конкретними фактами класової боротьби стала для нього чимсь „потойбічним“ у тому розумінні, в якому вживають це поняття Маркс і Енгельс, кажучи про настрої німецької буржуазії у кінці XVIII ст., відбиті у вченні відомого філософа-ідеаліста Канта:
