стична „обробка“ реального матеріалу, і під умовними атрибутами цих символів, цих „рупорів духа“, зникають риси живих віртемберзьких юнкерів і студентів — тим більш, що Карл Моор був комбінацією з руссоїстських ідей юнака Шіллера й народних оповідань про сміливого ворога поміщиків — Маттіаса Клостермайера.
Втім, саме в істеричному бурхливому характері Карла Моора почуваємо особливо ясно подих часу „бурі й натиску“, настрій бунтарської молоді німецького бюргерства, яка мріяла про подвиги нових „Брутів“.
Крім характерів братів і Шпігельберга (який, власне, повторює характер Франца), ми не знайдемо в п'єсі більш-менш розроблених постатей. Це зазначив і сам Шіллер, який брав участь у складанні одної з перших рецензій на свій же твір; він сам визнає, що характери Амалії й старого Моора вийшли надзвичайно бліді. Характери Германа і Даніеля найщільніше зв'язують драму Шіллера з п'єсами „штюрмерів“: в них ми знайдемо і прототип Германа, який, обурюючись Францем, все таки підкоряється йому, і прототип старого Даніеля — постаті слуги, який своєю моральністю протиставлений розбещеному панові.
Розбійники індивідуалізовані в незначній мірі і по цілком ясному принципу: деякі з них (Роллер, Швайцер, Косинський) повторюють позитивні риси характеру Карла Моора, інші (Шуфтерле) — риси характеру Шпігельберга; отже, підкреслюючи характери головних діючих осіб, вони виконують у драмі роль своєрідного хору, фону для розвитку характерів Шпігельберга й Карла Моора.
Проте, тут же мусимо зазначити, що самий задум
