показати на сцені „розбійників“, „злочинців“ — для умов німецької „громадської думки“ XVIII ст. був надзвичайно сміливий і надзвичайно, як виявилось, актуальний: десятки безталанних і небезталанних письменників повторили задум Шіллера чи в оригінальних творах про „розбійників“, чи в переробках твору Шіллера. Жива, барвиста мова драми вражала глядачів сміливими виразами, різкими, іноді навіть до цинічного, словами — адже на сцені діяли „розбійники“; бурхливі промови дієвих осіб, нестримана жестикуляція, гуркіт пострілів, прокльони, вигуки, сльози, співи, — цей вихор емоцій, що вибухав на сцені, замість декламаційного пафосу класичних трагедій і побутово розмовних інтонацій Лессінга, захоплював публіку, підбурював її проти затхлої атмосфери феодального закутку Німеччини.
Але саме цей, увесь час піднесений, тон, в якому розмовляють дієві особи п'єси, робив її почуття нереальним; це визнає і сам Шіллер, критикуючи незграбну образність у тирадах своїх героїв, їх занадто насичену емоціями мову.
Мова драми й система образів її заслуговують на спеціальну увагу: персонажі Шіллера вживають напрочуд цікавої мови: тут і велика кількість виразів з учнівського жаргону «академії» Карла-Євгенія, тут і набундючена мелодекламація в стилі солодкого філістера, релігійного поета Клопштока; знайдемо тут і елементи живого розмовного словника німецької демократичної інтелігенції, і спробу імітувати кілька німецьких говірок і поруч з цією строкатою мішаниною, яка вже сама була виявом великої літературної сміливості,
