П'єр (гордо) — Да-а-а! (спохватившись) То єсть. що ви? що ви? Хі-хі-хі… (журно) От тільки українізація допікає.
Соф. Єлп. — Допікає?
П'єр — Просто життя від неї нема. Маман так і кажуть: „Пропав ти, П'єр, від тої українізації, як собака в ярмарку“…
Соф. Єлп. — Та що ви? Чому-ж то?
П'єр — Вигнали!
Соф. Єлп. — Вас?
П'єр — Да (опам'ятавшись). То єсть, ні. Бачте, на іспиті збився та й тільки.
Соф. Єлп. — Збився? От, іродові душі, такого хлопця збили! (Приголублює його, П'єр цілує їй руку. Софія Єлпідіфоровна, раптом згадавши, лізе рукою в свої спідниці і з кишені одної з них, попорпавшись, витягає шоколад) — Вам принесла. Трохи не забула. Ви любите?
П'єр (причмокуючи) — У-у-у!..
Соф. Єлп. — І я теж (Їдять шоколад) Це — моя страсть. Ще як покійні мамаша були живі, то я, бувало, вкраду гроші і одразу їх усі на шоколад. Щоб я коли без шоколаду снідала або обідала, так того й світ не бачив.
П'єр (задоволено сміється) — Хі-хі-хі…
Соф. Єлп. (згадуючи) — Або, щоб до мене якийсь прийшов та без шоколаду, та я його й на поріг не пущу. Ти мені гроші-грошима, чи там шампанське-шампанським, а шоколад щоб був! Первим долгом. А то й говорити не стану не то-що!…
