П'єр (здивовано) — Не то-що?
Соф. Єлп. — Ну-да (згадує) А як пайки ще давали, ходили тоді всякі. Комісари там чи управдєли. Припре бувало і борошна, і сала, оселедців там, ковбаси і всякої, всякої всячини. Тільки на поріг — я одразу: „шоколад є?..“ „Нема?..“ Марш! — щоб і духом твоїм скверним тут не воняло… О!.. А то був один інтелігенчик такий паршивенький. Все скиглив, що шоколаду в них не дають. Брешеш, кажу, криса ти совецкая. Знаю, що Кісенька твоя, слинява, зранку до вечора жере. — Ну що-ж, каже, я зроблю, коли вона з рук однімає. А-а!.. Однімає?.. Так, Кісенька твоя, облізла, кажу, може однімати, а я не можу?.. Схопила я у нього з рук торбу з борошном, і привселюдно на сходах висипала йому те борошно на голову. — Оце, кажу, тобі шоколад! а оце — мармелад! Оце твоя Кісенька задрипана, а оце я! Щоб знав повік, кажу, як з чесними людьми діло мати. Після того тільки й бачила: — як корова язиком злизала… Да!..
П'єр (тривожно) — А-а-а.. чого-ж вони до вас ходили?..
Соф. Єлп. (під вражінням спогадів) — Га?..
П'єр — Ходили вони чого?..
Соф. Єлп. (опам'ятавшись, жартуючи) — От дурненький: — хіба не знаеш чого? Жартувати!
П'єр — Жартувати?..
Соф. Єлп. — Ну-да. Флірт це називається (Чипає його ногою).
