дорогою — голодували. Дехто зі сусідних власників ресторанів милувався над ними і посилав їм безпатні харчі.
Довкруги змобілізованих ставали гуртки цікавих, приглядалися й розпитували. Шукали, чи не знайдуть яких знайомих.
— Ті старші, то хоч нажилися на світі. Але аж жаль бере дивитися на тих молодесеньких хлопчиків. Таж вони ще навіть не зазнали життя і вже мусять іти на смерть — говорила якась молоденька пані до свого підстаркуватого мужа.
— Тих старих більше жаль, як тих молодих. Вони полишали дома свої жінки і діти та цілі господарства. А це, чи хто умре кількадесять літ швидше чи пізніше — це все одно. Наше життя і так тільки один коротесенький мент — відповів муж.
— Ти старий і за старими тягнеш, а мені все таки тих молодесеньких, гарних хлопців більше жаль, як тих старих. Ті вже зжилися — відповіла пані, а муж відтягнув її, бо не хотів, щоби приглядалася молодим, гарним хлопцям.
Вулицею вели господарі свої коні до війська. Вони їх виплекали, випестили і любили як рідну дитину. Тепер за марну карточку паперу мали віддати їх також на смерть. Вели господарі свою працю і долонями пестили коней по шиях. Прощалися з ними, а самі зараз таки йшли на війну.
Погоничі гнали великі стада свіжо зареквірованого товару. Поважно ішли товсті воли і корови, дриптали за ними обстрижені вівці і барани, підбігали стада свиней.
Довгими валками їхали порожні селянські вози. На одних сиділи дідугани, на инших хлбпчики-діти, а на деяких навіть жінки.
Це були зареквіровані підводи разом з кіньми цілим запрягом. Господарі пішли на війну, а кіньми поганяли ті, що лишилися дома. Вони не тратили надії, що своїми кіньми і своїм власним возом незадовго повернуть до свого дому.
Та чи повернуть?
