Вояки третьої чети знайшли десь кіточку. Таку малесеньку. Мала лиш кілька тижнів. Була біленька наче сніг. Мала тільки чорненьке ліве ушко і чорненьку пляму над лівим оком.
Знайшли її та забрали до закопів.
Сиділа вона в землянці разом з вояками; спала між ними і росла. Не жалували їй ополченці нічого. Хоч самі не багато мали, хоч самі голодували, а відіймали собі від уст і давали своїй кіточці.
Вже підросла була кіточка досить богато. Як пригріло боже сонце, сідали вояки в закопах на лавочці і грілися. А між них залазила біла кіточка і спала на колінах старого ополченця. Він її пестив, гладив і притулював до свого лиця. Лишив дома свої діти-сироти і кіточка йому їх наразі заступала.
— Бідна німина. Не має що їсти, і навіть не має де сховатися. Їй така сама біда, як нам. Ми хоч можемо один перед одним пожалуватися, а воно німе і не має з ким поділитися своєю журбою — говорили вояки.
Кіточка виходила за ними з землянки і бігла за ногами по закопі. Але не далеко. Не хотіла за далеко кидати своєї землянки. Як вояк станув, вона задирала до гори свій тоненький хвостик і потираючи хребтом о його ногу, ласилася.
Часами луснула десь недалеко ворожа ґраната. Тоді кіточка, задерши хвостик, скоренько скакала до „своєї“ землянки. Як вже була там, тоді знов спокійно ласилася коло вояків і чулася так безпечно, начеб нічого не сталося.
