Сторінка:Шухевич С. Гіркий то сміх (1930).djvu/144

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

А в животах вояків пси грали марша. Страва ставала щораз гірша. Пайки були щораз менші.

— Чоловік ще й до губи не доніс, а вже їдунка порожна — говорили бувало вояки.

Вони худіли і марніли таки на очах. Ходили наче тіні. Зразу декому присилали з дому через полеву почту посилки. Бував там чорний разовий хліб, часами грудка масла, рідше кусник солонини, а для богатших часом навіть була й ковбаса. Дістав вояк пакунок з почти, утішився і ішов до землянки його розбирати. Легесенько брав своїми твердими руками. Наче якісь святощі. Наче боявся, аби не роздавив тої скриночки від дорогої рідні, з рідного краю. Як скло брав. Ставали довкола камраті і завидним оком дивилися, як той розгортав в скринці папір, потім шматки і клоччя…

— Най то грім побє! Скринка порожна. На почті знов викрали все ті маркіранти прокляті — кричав ще перед хвилиною такий щасливий вояк. Тепер стояв перед порожнісінькою скринкою.

Так було завсіди. Ані одна посилка з дому не прийшла до нещасного фронтового вояка, аби ті запільні злодії її не обікрали, аби в ній хоч трохи чогось було. Хіба оставав лист, а в нім родина виплакувала свою недолю, дерла серце і душу вояка. Там писали, що йому посилають трохи своєї тяжко запрацьованої мізерії і докладно вичислювали гостинця. Хіба тільки на те, аби вояк міг пізнати, що в нього вкрали, і аби ковтав слинку на згадку про ті дорогі лакомини.

Пізніше заказано висилати посилки до вояків з фронту, бо мовляв, вояк має доволі.

Так в голоді і за працею минала осінь 1916-го року.

Небосклін залягали важкі оловяні хмари. На землю вже від довшого часу майже без перерви лляв дощ. Глина в закопах розмокла, так, що важко було витягнути з неї ногу. Аби зайти на відпочинок з закопів до резервових землянок, на тих марних три кільометри, потребував вояк тратити три години часу