— Вони ще попривішували на грудях лискучі футерали на мапи, аби можна легше вцілити — додав другий.
— Такий припис — сказав хтось инший.
— Позір! — закомандував командант полку і всі стопи твердо стукнули по мійськім бруку наче одна стопа.
— Дефіляда в ліво, курінь в ліво глянь — закомандував курінний командант і всі голови, як одна звернулися на ліво і всі руки, як одна, зісунулися по ремени на кріси.
Вже недалеко на площі стояв штаб команданта корпуса. Всі старшини на гарних великих конях. На самім чолі старий сивий ґенерал. Це командант корпуса.
Полковник натиснув коня острогами. Кінь скочив. Полковник підніс шаблю в гору, щоб поздоровити ґенерала, та нараз…
В тій самій хвилині кінь під полковником поховзнувся на свіжо скропленім бруку і як довгий повалився на землю, придушуючи своїм тілом їздця.
— Ох! Ах! — закричала публика, що густою лавою збилася на Марійській площі і приглядалася параді.
Полковник, мущина в силі віку, темний брунет, з замашистим вусом, зірвався майже в тім самім момоменті на рівні ноги. За ним піднісся кінь і глянь — вже полковник знову на коні, він знову їде і здоровить ґенерала.
А за ним лавами ішли хлопці. В порядку, вирівнані, випростувані. Лава за лаваю, лава за лавою. Вони в посліднє йдуть цими вулицями. Хто знає. Може раз на завжди кидають місто, може раз на завжди кидають рідну сторону, може їх вже ніколи не побачуть свої.
В цей останній момент хотіли лишити по собі як найліпше вражіння, як найліпшу згадку.
Плила лава за лавою. Ішли хлопці і пройшли.
Не стало їх…
