три роки з горою і скористав тепер з того права. Його відіслано до кадри. Звідти хотів старатися о командування на східний фронт.
Він сердечно розпрощався зі своїми вояками, зібрав скромні клунки і не вичікуючи а аж буде свитати, зараз звечора вийшов із закопів і пірнув в злучнім рові. З ним ішов його чура Степан Орищук і сотенний післанець Іван Кониш.
Злучні рови ворог безперестанно, щодня обкладав здоровенними мінами. Особливо під вечір вогонь густішав, бо тоді був в тих ровах густіший рух: довозили до закопів харчі, доносили муніцію.
Скореньким кроком пішли всі три.
— Коби хоч добитися до команди полку. Там вже буде легше — говорив Борович.
— Ліпше було перечекати аж до світу — сказав Кониш.
— Бабавх — гримнула десь таки близесенько міна.
— Отче наш, іже єси — щиро молився Орищук.
— Коби як найскорше вирватися з того чортівського пекла — говорив Борович.
— А я все кажу, що треба було трохи почекати, аж до світу — повторював Кониш.
— Бабавх — гримнула міна ще блище.
Всі здрігнулися і приспішили кроку.
— Ходім швидше, аби минути це місце, тут все найбільше бє. І отпусти нам долги наші — молився Орищук.
— Бабавх — гримнула міна коло самого рова, аж кусники глини обсипали всіх трьох.
— Скорше, скорше. Ще тих сто кроків. А там дальше вже безпечніше — говорив Борович.
— Богородице Діво — молився дальше чура.
— Ще ніколи так не бив. Ліпше було за…
— Бабавх — гримнула міна в самісенький рів.
Сильна струя воздуха відкинула далеко Кониша і він непритомний упав на дні рова.
По добрій хвилині прийшов до себе. Піднявся і почав розглядатися. Перед ним міна засипала рів.
