Причина була проста. Чехи, з яких головно складалися ті сотні, ловили псів, убивали їх і їли з них мясо.
— Як можна їсти песяче мясо? Тьфу! — спльовували вояки четвертої сотні.
— А підполковник Бірек каже собі з кожного пса варити „сердічко“. Як говорить про те своє песяче „сердічко“, то аж йому слина спливає з кутів рота — говорили інші.
— Вони варять песячий гуляш — додав сотенний кухар.
Раз якось йшов курінь полями. Недалеко чорнів густий, сосновий ліс. На полі нишпорив якийсь здоровий псисько, порпав в землі і шукав собі поживи. Бірек побачив його. Він вхопив від найблищого вояка кріс, набив і чвалом пішов на пса. Цей спершу не зауважив їздця і дальше порпав землю.
— Бах! — розлягся стріл із кріса. Пес заскавулів і чим скорше пігнав в ліс. Здоровий — неранений.
— Бах, бах! — стрілив полковник раз за разом за псом, але той вже вспів утекти до ліса і там сховатися. Недобрий переїздив підполковник попри четверту сотню. А ця цим разом, виїмково гуртом затягнула:
Наш полковник був стрілець,
Стрілив бабі у горнець.
А там були пироги,
А він до них гигиги.
Бірек прискочив до Боровича і зверещав:
— Що ті каналії співають?
— Звичайну військову пісоньку — відповів Борович.
— Це неправда. Вже на тільки по вашому розумію. Я цю пісню знаю. Вони її до мене співають. Чекайте, проклята сволоче. Я вам покажу при найблищій нагоді.
Якось зполудня станув полк в селі. Борович пообідав і сидів у себе на кватирі, коли нараз почув, що в його сотні розляглися голоси:
— Гав, гав, гав…
