Йшов вояк. Змучився, аж піт ллявся цюрком, аж очі заливав. Кинув свій тягар на землю і сів на хвилинку припочати. Та де там. Ще сарака добре не сів а вже надїхав на коні перший ворог вояка — курінний адютант, якийсь чех з роду.
— А що ви тут посідали? Ще мало було відпочинку? Цілий божий день вигріваєтеся на сонці і ще тепер хочете вилежуватися. З котрої сотні. Четвертої? Поручника Боровича? Це найбільші маркіранти. Ваш поручник вчить вас тільки маркірувати. А ну, рушай! Дальше вперед!
Зірвався бідний вояк, двигнув свій оберемок і пішов і поніс аж йому очі вилазили, тай сказав до свого камрата:
— Видиш Грицю, який скорий той адютант називати нас лінтяями і маркірантами. Сам висипляється цілу ніч, а як колисьту треба було провадити курінь до штурму, то нараз оба з курінним командантом похорувалися на животи і хорували так довго аж доки наступ не скінчився. Курінь мусів провадити наш Борович.
Пішли дальше вояки і понесли свої оберемки. Чим близше до позиції, тим більше небезпечно. Ворог що хвилини пускав у воздухи світляні ракети і всюди пазив рефлєктором. Дорогу, якою ішли вояки, було здалека видно як на долоні.
Стануло світло рефлєктора на дорозі і помалесеньки посувалося за вояками так, як вони йшли.
Не минула й хвилина, а вже надлетіла ворожа шрапнеля. Одна, потім друга, за нею третя, четверта, десята… Та хтоб їх там дочислявся. Кинули вояки тягар, розприснулися в чистому полю і поприпадали до матіньки-землиці. А в чистому полю не було ані якої борозди, ані корчика, аби сховатися, аби закритися. Там було мабуть пасовисько.
Лежали вояки і чекали смерти. А світло рефлєктора сувалося по пасовиську. Шукало за ними. Тепер вже мабуть ворог нічого не добачив, бо перекинув світло не лівий „флянк“. Гармати затихли. Перестали тріскати шрапнелі.
