Підносилися вояки скоро хоч неохотно. Повиходили на двір.
Там чекав на них наказ, аби зараз таки всі відійшли на цілий день на залізничий двірець в Барановичах вивантажувати потяги з муніцією.
Так днина за дниною, днина за дниною.
Дуже не любили запасу ні вояки ні старшини.
В закопах коло Л., на схід від Баранович, стояли два румунські полки зі Семигороду.
Нині ще ледви на світ займалося, заалярмовано всі резерви. Заалярмовано також і I-ший курінь загального ополчення.
Борович швидко убрався, натягнув свої широчезні чоботи і вийшов на двір. Перед командою куріня стояв курінний командант, сотник Маєр і його адютант поручник Баєр. Оба були дуже поденервовані. Про щось зі собою говорили.
Боровича здивував алярм. В ночі був майже абсолютний спокій. Не було чути ні одного стрілу. Він підступив до курінного команданта і запитав, що сталося.
— Два румунські полки піхоти, що стояли в перших стрілецьких закопах, перейшли до ворога. Він вже заняв їх місце в наших позиціях. Наш курінь має іти до протинаступу.
— Це все дуже гарно, але мої люди щойно вертають з нічних робіт. Ще навіть половини їх нема — викручувався Борович.
— Це нічого не шкодить. Вони зараз надійдуть. Ми ще не маємо наказу до протинаступу. Є тільки наказаний алярм і авізо, що курінь піде до протинаступу.
— Але мої люди ще не снідали — боронився дальше Борович.
— Мій коханий! Хто в такім моменті думає про сніданок — іронічно сказав адютант Баєр і блиснув золотими, вставленими зубами.
