шини вже були добре ликнули прощального руму. Їх очі горіли. Лиця нараз розвеселилися. Почали вивівкувати і поспівувати за музикою:
Од Варшави вєє вятер, —
Ми мадярам..... матер.
Музика урвала.
— Алеж ви ще ніколи не чули нашого козачка, або коломийки — сказав Борович.
— Дуже добре! Нехай грає козачка — сказав Ґольдфрухт. Я його нераз чув в Баку. Але, пане поручнику, ви мусите нам затанцювати. Ані Дон ані Глявачек ще ніколи не бачили, як гуляють той український національний танець.
— Вмієте козачка? — запитав Борович у музикантів.
— Іґен — відповіли по мадярськи і знов заскакали палички по цимбалах, знов ударила рука по решітці, знов заспівала скрипка. Але тепер вже безжурно-весело.
Боровичеві ще дуще загоріли очі. Рум і музика робили своє. Він зірвався, скинув з себе блюзу, кинув її на лежанку і пішов в присюди.
— Славно, славно! — закричали старшини.
— З нашого пана поручника ще молодець — говорив чура Орищук.
— Дана, дана, дана, дана — приспівував старий „вуйко“ Стонавський, що стояв коло дверей, підтупував ногами і приплескував в долоні.
Танець скінчився. Музиканти дістали гроші і відійшли до свого полку.
— Знаєте що. Я вам щось покажу. Але не смієте про це нікогісінькому говорити, бо я мавби великі неприємности. Я вам покажу, малпу з віденського Шенбруну — сказав Ґольдфрухт.
Він швидко здіймив черевики, виліз на постіль Боровича, присів і почав удавати малпу. Кліпав очима, чіхався, ловив насікомі, порскав — зовсім як малпа. Все заревіло веселим сьміхом.
— Наш пан четар, то цілком як…
