тичних поглядів Шіллера. Але одне важливо відзначити: це був уже не мрійник — республіканець часів створення „Розбійників“ і „Змови Фіеско в Генуї“.
Веймарський драматург, який давно злякався французської революції і відкинув республіканські ідеали своєї юності, Шіллер у квітні 1799 року з несподіваним запалом береться до розробки трагедії нещасливої шотландської королеви. Він ставить собі чітко накреслені завдання — формальні і філософські.
Формальний, технічний бік справи полягає в тому, що Шіллер прагне створити трагедію, формою своєю максимально наближену до старогрецьких зразків.
А проте, Шіллер писав не для афінського амфітеатру, а для придворної сцени у Веймарі. Отже, він не міг механічно наслідувати зовнішню форму античних трагедій — та й не ставив цього собі за мету. Він намагався „воскресити“ античну трагедію в іншому: дати в п'єсі не розвиток дії, а зображення страждань. Розв'язка має статися ще до початку трагедії. Дія закінчена, коли ще не піднялась завіса.
Треба зазначити, що на практиці драматург, — може, непомітно для самого себе, — зламав цю свою теоретичну настанову. Щоправда, він зосередив усю багаторічну трагедію Марії на триденному відрізку часу, майстерно відкинувши все з поетичного погляду зайве і творчо вигадавши ряд моментів. Щоправда, сокира ката нависла над головою Марії з перших же сцен трагедії, долю героіні вирішено наперед. Але змова Мортімера, роман з Лейстером, побачення королев, епізод з Девісоном тощо — усі ці події, здебільшого невідповідні документальній історичній точності, збуджують непослабну увагу глядача, створюють напружений розвиток дії.
Нам не доводиться шкодувати про цю „невдачу“ поета.
Філософським, етичним завданням було: показати подолання вічного антагонізму між „чуттєвими“ й „моральними“ прагненнями людини в трагічній загибелі
