— Ні, — каже Недайхата, — я піду на Могилів, а як треба, то й на Камянець. Таки своїх десь перестріну.
Не слухає нічого, — йому сотня на вороних конях увижається, — бере шкапу з брички, прощається, рушає.
Їде веселий, — хоч шкапа обозна, хоч без сідла — а він всеж на коні.
Часами тільки ще циганів згадає, — вилає.
Уже так надвечір небо застигло, засиніло, холодом повіяло, — коник голодний. Насилу до якоїсь хати, до заїзду дотюпались. Там виніс шинкар трохи ковбаси, самогону, — розігрівся сотник. До дівки, що воду носить, підморгує, до старої шинкарки.
Уже надворі темно, холодно, а в шинку затишно, тепло, як у кожусі.
Аж тут увіходять двоє, куртки шоферські, самі при зброї.
Старший каже молодшому:
— Провірь документи.
— Документи!
Сотник устав, сміється.
Молодший бере, перечитує, складає папір.
— Так ти — комісар по борьбі з бандитизмом? А ми, голубчику, бандити зеленої армії отамана Щуся. Ми тепер з Махном ідемо.
Попавсяж ти нам тепер! — сміється.
— Ні, не попався, — каже сотник.
Револьвер вихопив, молодому — межи очі стріляє; другий йому над ухом — вогнем, він у другого — навідруч. Вікно висадив плечем, вискочив, допявсь коня коло шинку, вдарив і поскакав
