і на хвилинку не випускають з рота маленьких деревляних люлечок і, тілько спльовуючи часом гірку тютюнову слину, уважно слухають, що говорить худорлявий дідусь, також типовий далікарлійський селянин.
Розмова тепер обертається коло дому і господарства. „Почому продавали воли?“ „Коли треба гній вивозити?..“ ще вчора ті самі мужики розбірали важні державні діла, і їх голос нераз давав перевагу в тій або иншійсправі, важній для цілої шведської держави. Дідусь, якого всі слухають з такою увагою — то Лісс-Улоф-Лярсон, що протягом десятка літ засідає у парламенті, — людина дуже відома у Стокгольмі, на честь якої скомпоновано навіть пісеньку, що її виспівувала шкільна молодь.
Це один з найбагатіших селян в далікарлійській провінції, яка одіграла значну ролю в історії Швеції і в якій селяне давно вже здобули собі незалежність і великий вплив на життя держави і суспільства Лісс-Улоф-Лярсон має чималий шматок землі і крім того, як кажуть, в банку великі гроші. Скільки грошей назбіралось в його кишені за ціле життя ощадности, — того, запевне, ніхто не може знати, навіть його сини, з котрими він поводиться дуже суворо. Не дав він їм иншого виховання, крім обов'язкової трьохлітньої науки в початковій народній школі; вони мусять носити просту мужицьку одежу і ходити за плугом і бороною. Суворий батько не одріжняє своїх синів од наймитів, що в нього служать. Жінка його і дочки вбіраються також, як прості мужички, і роблять найчорнішу селянську роботу: сами доять корів і доглядають за товаром. Коли в парламенті не буває засіданнів, Лісс-Улоф-Лярсон їде додому, де і сам провадить життя суворе і працьовите. Од його очей не сховається жадна дрібничка і без його відома та доз-
