Шило. — І то правда: цур йому! (До Андрія) Принеси мені люльку. Та гляди, цибуха продми, а то я знаю тебе: ти так з сіном і подаси, Потягнеш, а воно в горло тобі чорт-зна яка погань лізе.
Андрій. — Та я завше дму. — (Виходить).
Шило. — Дмеш? Глядиж мені, наслинь.
Горпина. — (До Шила) — Якже вас, добродію, Бог милує?
Шило. — Та поки що йдеться, моя мила: тільки треба купити кадила.
Горпина. — Для чого?
Шило — (киває на Шпоньку). — А щоб од чортів одкурюватись.
Шпонька — (на бік). — Сам ти чортяка!
Горпина. — Жартуєте.
Шило. — Нї, не жартую. А розвелись у нас такі, що з тим дворянством, як дурень з писаною торбою носяться! Ти шануй себе, то й тебе поважатимуть, а дворянство оте, як з клоччя батіг.
Шпонька. — Твоє таке й є.
Горпина. — (Тихо) — Навіщо вам та звада? Ви б краще помирилися.
Шило. — (Теж) — Не потурати ж; нехай кирпи не гне! — (До Андрія, що приніс люльку, кисет і кресало.) — Підкинь же сіна коням, та мірку вівса у хазяйки візьми! (Той виходить) А мені, моя рибочко, принеси оце зараз миску сметани, та вкинь туди сиру свіжого, бо мені їсти хочеться, аж тіло труситься.
Горпина. — Добре, добре! Я зараз! — (До його жартуючи.) — Та помиріться бо, я за те вас поцілую.
Шило. — О? Давай завдаток!
Горпина. — (вибігає) — Е, плата вкінці!
