думкою, — вони належали до двох націй, що йшли навзаводи и не перемогли. Вони почували таємну злість і йшли двома окремими групами через майдан до будинку управління.
За ними лежало все, що вони здобули одчайдушними зусиллями: один забитий кінь і два жахливо спалені трупи. Довкола них скупчився десяток робітників, похмурі й непритомні від жаху, що допомагали невтомним, щирим рятівникам.
„Хотів би я хоч знати, хто це“, — сказав один, показуючи на трупа.
„Що нам до того“, — відповів другий гірко. — „Він є і буде мертвий“.
„Вони всі мертві“, — сказав третій. — „І коли я подумаю, що це могло трапитися і з нами…“
Молодий блідий чоловік протиснувся туди. „Подумай краще про те, що найближчим разом черга прийде на тебе“, — прошипів він крізь затиснуті зуби.
Дехто, кленучи, поглядав на шахту.
„Я не піду ніколи в цю прокляту діру, вниз“, — запевнив перший промовець.
„Ти муситимеш“, — відповів йому молодий чоловік.
„Не кажи. Адже я сам собі пан і…“
„Ти? Коли твоя стара й діти кричатимуть хліба, підеш знов униз, та ще подякуєш панам за дозвіл“.
„Поки я це зроблю…“ — враз він замовк і поглядав то на одного, то на другого. Потім посипалась ціла низка прокльонів з їхніх уст.
„Так, ти підеш униз“, — казав молодий чоловік невблаганно. — „І ти… і ти… і ти“, — він показував по черзі на інших і додав наприкінці: — „і я також. Всі ми спустимося вниз, якщо нам дозволять“.
Один чоловік побіг до дверей машинового будинку і дивився вслід панам, що саме щезали за ворітьми в штахетах.
„Собаки!“ — гукнув він, затиснувши кулаки, — „Звести їх із світу, то ви знали, але врятувати хоч одного,
