до обіду й потім узявся за читання газет. Хоч ніхто не зробив жадного натяку, він сподівався проте нападу на правління копальні. Нервовість директора й деякі вислови шефа контори навели його на цю здогадку. Йому трохи полегшало на серці, коли він познаоймився з коротким змістом телеграми, що цілком коректно повідомляла про справи й різні події. Але тут йому майнула думка, що в галасливій пресі могло проскочити щось, чого він іще не читав. Барон подзвонив.
Кельнер, що вийшов, був той самий, на якого барон недавно так гнівався через його одверто показну байдужість. Хоч не минуло ще й двох день після того, та проте в чоловікові почувалася якась зміна. Не можна було нічого закинути проти його поводження, та барон помітив, однак, що кельнер став інший.
„Маєте ви якусь… якусь соціял-демократичну газету? Між тими, що ви принесли, не було ні одної“.
„Готель не має жадної з подібних газет“. Відповідь була коректна, але баронові, однак, здалося, ніби в кельнерових словах бреніла якась упертість.
„Тоді прошу, дістаньте мені кількоро“.
Барон вийняв гаманця й збирався відразу дати потрібні гроші.
„Принесіть мені найбільші і взагалі найпошіреніші. Ви знаєте, звичайно, добре самі, які можна мати тут у місті“.
„Хочете ви мати мою?“ — Кельнер вийняв із кишені багато разів згорнену газету. — „Я гадаю, її вистачить на якийсь час“. На обличчі йому промайнула гримаса, але він відразу зробився знову серйозним, бо барон зиркнув на нього своїм гострим поглядом. — „Скільки вона коштує?“ — „Ви можете її позичити“. — „Дякую, гаразд. Ви можете йти“.
Розгортаючи газету, барон спостеріг на кельнеровім обличчі злорадну усмішку. Він цікавився обвинуваченнями її хутко знайшов їх під заголовком „Злочин“.
По короткій доповіді про саму катастрофу подані були, статистичні дані, що лише 1907 року від нещасних
