й жінки, особливо чоловіки, що були дуже схвильовані й палко жестикулювали. Серед схвильованої й галасливої юрби йшли поліцаї. Двоє з них вели якогось парубка, міцно тримаючи його за китиці рук. Решта навколо них замикали коло. Слідом ішов один поліцай, який ніс пакет іще вогкого паперу — очевидно, щойно надрукованої проклямації.
Навколо галасували й сперечалися 300–400 чоловіка, і поліцаї мусіли часом відганяти їх на бік, коли вони міцно натискували.
Заарештований належав до тих людей, що їх напевне барон часом помічав мимохідь, але досі не звертав на них жадної уваги. Він був блідий і надзвичайно худий. Його ясне густе волосся природними кучерями виглядало з-під м'якого капелюша. Риси його були пролетарські й свідчили про енерґію, що нерідко трапляється у цих людей.
В його очах світилась упертість, майже тріюмф, і він тримався як переможець. З обох боків його шиї маяли довгі кінці його червоної тонкої краватки.
„Передвісник шторму“, — промовив молодий інженер.
„Він, очевидно, п'яний“.
„Я цього чоловіка ніколи не бачив раніш, але я запевняю вас, що він не п'яний і рідко, а може, і ніколи, не вживає напоїв. Він якраз є ідеаліст і мріє про те, як би допомогти людям свойого стану“.
Барон почервонів, але далі не цікавився сказаним, бо всю його увагу притягнула сцена на вулиці.
Багато людей тримали в руках проклямації і якраз перед готелем махали ними зневажливо поліцаям.
Серед галасу, заперечувань і протестів, що лунали фалшиво між шерегами будинків, юрба рушила далі, повернула за ріг і зникла.
„Що він міг вчинити? — запитав барон напівголосно, ніби сам себе.
„Він, певно, щось сказав“.
„Сказав?.. Але, як…“
