неможлива річ, а інстинкт самозбереження підказував їм всілякі інші можливості, крім тої, що була найімовірніша.
„Спусковий кіш обірвався“, — сказав тихо один із них, немов би прохаючи інших потвердити його здогадку. І, щоб переконати на цьому, швидко й гірко почулося: „Дротяну линву вже кілька років не репарували. Аджеж це коштує грошей“.
Дехто пробував видавити примушений сміх, але це показало лише, як важко було удавати веселість, якої ніхто не почував.
„Вперед!“ — скомандував десятник після хвилинної зляканої мовчанки.
Тоді настало заспокоєння, що огорнуло людей і вгамувало їхні схвильовані нерви. Аджеж тут був хтось, що дбав за них і взяв до своїх рук провід. Вони пішли далі і помітили тепер, що їх нагнали робітники п'ятої зміни, і більшості з них це надало мужности, і кроки їхні стали певніші.
Спускова шахта лежала 30 метрів далі за поворотом. Якщо б вони її досягнули, то, можливо, і всі врятувалися б від небезпеки. Тепер уже вони не йшли, вони бігли, бігли так, як лише могли бігти.
Коли вже перший був так далеко, що міг заглянути за крутий поворіт, він несподівано кинувся назад, ударившись об інших. Він несвідомо вибухнув низкою прокльонів і помацав руками обличчя, щоб заспокоїти свій напіврозбитий ніс. Він не бачив ще страшної дійсности, що перед нею відступили його товариші, зблідлі, немов трупи.
Море вогню бушувало поблизу. Із поперечної штольні посередині між шахтою й місцем, де вони стояли, вибивались вогневі язики метр завдовжки. Вони лизали підлогу, стелю й стіни і тягнулися впоперек головної штольні. Не було жадної можливости проскочити й досягнути шахти.
Сорок чоловіка, що надійшли до повороту, збилися докупи й бігли, немов вівці, налякані від вовка. Це були
