„Надто вже багато керують нами — оце і є помилка“.
Нарешті поблизу від барона почувся ще один голос, що належав молодому інженерові.
„Держава організовує маси, прищеплює їм дисципліну, привчає їх користуватися зброєю і навчає, що вбивати за певних умов не лише дозволяється, а навіть гідно похвали. Наша теперішня держава бачить у цьому своє шляхетне завдання. Але як, наприклад, серед таких обставин працюватиме мільйон людей, зв'язаних щільно своєю надзвичайно чутливою нервовою системою з таким же числом голодних шлунків, про це ніхто не хоче поміркувати. Видають закони, гадають, що цим багато зробили й вірять, що це допомагає, а коли це не так, виходять із себе“.
Він помовчав якусь хвилину, потім додав:
„Хіба лявина питає про те, хто дав їй рушійну силу або чого вона рухається. Вона так само мало знає, куди вона впаде, як багато вона зруйнує. Вона рухається й більш нічого“.
„Щоправда, це звучить жахливо, але цим ви можете страхати лише старих баб“, — відповів шеф контори своїм самовпевненим голосом. — „Держава, що в її руках є зброя, напевно вже дбатиме за те, щоб зброї вживали за потрібних випадків“.
„Будемо сподіватися цього“, — зауважив молодий інженер спокійно-холодним тоном.
„Але якщо б держава справді пеклувалась за своє майбутнє, вона повинна б насамперед уникати користатися зброєю й іншими знаряддями руйнації. Коли б лише половину тієї енергії, що її тепер держава витрачає марно на різні кари, вживалося на лікування й різні запобіжні заходи, світ, безперечно, виглядав би багато краще…“
„Утопія“, — перебив його на слові шеф контори з неприхованою дражливістю. — „Коли б не так багато розводили балачок, було б іще краще“.
