„Принаймні — спокійніш“, — промовив сухо молодий інженер. Розмова в різних групах затихла, всі згуртувались довкола двох дискутантів, що вже не одним списом потрапили один одного.
„Ну, звичайно, ви з вашою майбутньою державою і всім тим, що деякі мрійники зфантазували собі“, — проговорив шеф контори, трохи злісно посміхаючись.
„Ви помиляєтесь. Я не бачу жадної рації цікавитися фантазіями інших людей і майбутнє мене цікавить теж досить помірно. Наступний день має власні клопоти й кожний час має дбати за свої власні справи. Я хотів би лише, щоб в наш час робилося трохи більш“.
„Панове, — встряв барон у розмову, — вже пізно“.
Товариство зупинилось біля газового ліхтаря й попрощалися. Барон засунув руки в кишені свого пальта, підняв комір і швидким кроком пішов до готелю. Дощ став міцніший, від часу до часу вулицею проносилися пориви вітру.
„Так, звичайно, — думав барон, що був палкий прихильник мирного руху, — цей молодий інженер з холодними очима й різкою вдачею має рацію. Якщо б високі державні мужі й керівники різних держав справді серйозно бажали миру, то вони б усі свої сили насамперед спрямували на цілковите роззброєння. Особливо це має бути завданням малих і слабих держав. Війна може бути причиною їхньої загибелі; малий, але культурний народ може бути відданий на поталу численнішому народові з низьким культурним рівнем. Уже саме прагнення самозбереження повинно б навести нації на цю думку, що забезпечує їм щасливий вихід. Але вони не хочуть ним скористатися. Хоч усі знають, що мир ніколи і ні за яких обставин не може причинити шкоди, вони проте всі більш-менш сходяться на думці, що війни уникнути не можна. Але хіба так завжди має бути?“
Барон своє запитання залишив без відповіді. Він знав, що мільйони ламали собі голови над цією проблемою. Більшість вірила, що вона знайшла певне
