помітив дивну зміну по той бік чорної річки. Не можна було напевно сказати, в чім полягала ця зміна, але вона сталася. Він помічав її на впертих похмурих обличчях перехожих, про це свідчили рухи й окремі слова, сказані на адресу авта. Барона опанувало якесь нервове, дражливе напруження.
„Ну, що трапилось?“ — лише вступивши на сходи, запитав барон директора, що чекав на нього на горішніх східцях.
Директор зробив рух руками, ніби захищаючись від чого, і знизав плечима.
„Стан багато погіршав“, — сказав він. — „Ми чекали на це давно й знали, що воно так і буде“.
„Що таке?“ — барон пройшов повз директора і вступив у елеґантно омебльовану контору.
„Страйк“. — Директор поглянув на барона збоку. Він до певної міри був задоволений з того, що барона, його колегу-конкурента, спіткала невдача, але разом із тим він турбувався за можливі наслідки.
„Чи можна тут щонебудь зробити?“
Директор знову знизав плечима. Він, власне, не знав, що робити з цим скромним і уважним бароном, що брався, очевидно, за справи, на яких нічого не розумівся.
„Якщо б із ними поговорити“, — запропонував барон по хвилині глибокої обопільної мовчанки. — „Сказати б їм…“
„Так, що саме?“ — запитав тепер і собі директор барона, коли останній запнувся на середині слова.
„Але це ж цілковите безглуздя з їхнього боку! Саме тепер, коли така погода й починаються холоди…“
„Для нашої копальні страйк навіть може стати в пригоді. Ми самі тепер не маємо роботи і змогли б заощадити великі гроші на зарплаті“.
„Ні, ні“, — перепинив його швидко барон. Він згадав читану сьогодні статтю з політекономії, що справила глибоке вражіння на його зворушливу й легко сприйнятливу вдачу й додав:
