„Пане бароне, ви згадали за науку. Для нашого випадку вона дає нам потрібні пояснення. Доплив свіжого повітря в копальню припинився, — все стверджує це, й ми не можемо теряти жадного часу на ці дурниці. Якщо ви, можливо, і чули щось про пересуви підземних шарів, я скористаюсь нагодою, щоб сказати вам, що подібні явища тут, в нашій місцевості, цілком невідомі. Все, що ми могли були, те ми зробили, а тепер я мушу думать за роботу. І коли робітники хочуть іти, то хай вони йдуть. Я не можу й не хочу заважати їм в цьому“.
Сповнений думок, барон отетеріло встромив очі в якусь точку на стіні.
„Значить, вони пішли“, — промовив через хвилину барон.
„Всі разом. Депутація перейшла майданом; хоч я й заборонив був це. Обмінявшись кількома словами із своїми товаришами в машиновому будинку, вони залишили все, як воно стояло й лежало, і пішли геть“.
„А, так!“ — відповів напівголосно барон і підвівся із свого стільця.
„Так!“ — промовив директор і знову знизав плечима.
„Які ж ви наміри маєте тепер?“ — запитав барон тихим голосом, що нагадував розмови на похороні.
„Ми саме тепер постановили залити копальню водою. Наш бо обов'язок урятувати по змозі більше матеріялів. Такий видатний чинник у нашому народньому господарстві, як оця велика й багатюща копальня, не повинен загинути“.
Барон на знак згоди кивнув головою.
Хвилину пізніш він пішов майданом, прямуючи до спускової шахти. Біля машинового будинку й раніш було тихо, а тепер здавалось, ніби все тут вимерло.
Інженер, відомий своїм грубим поводженням, стояв у дверях і щось розглядав усередині. Барон зупинився біля нього й привітався. Відповівши на привітання, інженер промовив до робітників:
„Чи ви теж хочете втекти звідси?“
