Голос, що тремтів від придушеного обурення, відповів із машинового будинку: „так!“
„Як на мене, то можете йти хоч під три чорти!“
Донісся скрип спускового коша й через якусь хвилину з'явились два машиністи.
„Про це ви не потребуєте нас прохати“, — промовив один, і голос йому затремтів. — „До побачення!“
Вхопивши недбайливо свого капелюша, він швидким кроком подався далі. Його супутник, старий чоловік, проходячи повз інженера, глянув на нього похмуро й докірливо.
„Осел!“ — Сказав інженер. — „Увечері ми матимемо на ваші місця інших. Самі на себе тоді нарікайте“.
Передній із машиністів щось відповів, але так тихо, що барон не зрозумів його слів.
„Поки існують копальні, траплятимуться й катастрофи“, — промовив інженер до барона. — „Хто, сто сорок чортів, може тут щось змінити? Здається, що люди час від часу мусять мати напад божевілля. Я тільки сказав, що сьогодні вночі ми хочемо приладнати кишку, щоб напомпувати з річки води в копальню, і вони відразу ж кинули мені під ноги шмаття; а це ж порядні, надійні робітники. Ну, я мушу бігти до контори й телефонувати за іншими машиністами. Коли люди починають так поводитися, тут уже справа чести для нас, щоб затопити копальню на день раніш, ніж ми постановили“.
Він вклонився й пішов геть. Барон подивився йому вслід. Все в ньому свідчило про чоловіка з обмеженими, але виразно окресленими поглядами, з удачею, досить міцною, щоб поставити на свойому. Барон глянув на другий бік. Там ішли обидва машиністи, дві похилі постаті, з чимсь уступчивим і покірним в їхній важкуватій ході.
Барон постояв іще кілька хвилин в спустілому машиновому будинку й пішов геть, бажаючи розвіяти свої сумні думки. Він подався тою самою дорогою, що й обидва робітники.
