„Це один із видатніших керівників підприємства. Він посідає цілком надзвичайну здатність видушувати з людей останню краплину поту“.
Старий юрист підвівся. Ця відповідь не мала того, на що він чекав, на що він сподівався.
„Гм!“ — Пробурмотав він сухо.
Директор догадувався, що сказав щось неприємне, але не міг змінити того, що вже трапилось.
„Уже пізно. Ви не маєте нічого проти того, щоб я скористався вашою гостинністю?“ — запитав старий юрист. Як знавець людей, він розумів, що ця обопільна помилка така дрібниця, на якій не варто зупинятися довше.
Він рушив до дверей, посміхнувся з властивою йому ввічливістю.
Директор провів його до кімнати, уже влаштованої на ніч.
Старий юрист швидко поклався до ліжка. Він прочитав одну частину взятої з собою книжки. Потім погасив світло, вкрився до голови й заснув, подумавши перед цим хвилину з радісним задоволенням про доповідь, що він завтра ввечері повезе з собою, а потім — найпізніш через кількоро днів — звичайно, трохи проредаговану й змінену, він подасть перед очі високої особи.
В машиновому будинку поруч спуску до копальні горіли всі електричні лямпи. Телефон дзвонив безугавно то в контору, то до найближчого міста, звідки прибули потрібні люди й частина пожежної команди, надіслана від доброзичливої урядової установи. Роботою керував інженер з брутальною вдачею й грубим голосом. Старий персонал і робітники без заперечень підкорялися його голосним наказам; де він розпоряджався, там робота справді горіла. Кишку прокладено достатньої довжини і вважали, що помпи почнуть працювати о першій, найпізніш, о другій годині. Шеф контори стояв напоготові з олівцем і папером. Він мав скласти гарненьку таблицю про кількість потрібної води, щоб затушити пожежу в великій копальні.
