На рівнині між річкою й копальною рухалися сюди й туди люди з ліхтарями. Лунала команда суворого грубого голосу, якої всі похапцем слухалися. Повторна команда цього голосу не віщувала нічого приємного.
Там мовчазно в пітьмі стояли бараки; всі їхні мешканці, очевидно, лежали зараз в глибокому сні. Раптом цю тишу порушив протяжний стогін.
„Ну, що там трапилося знову?“ — запитав нетерпляче якийсь втомлений і виснажений голос.
Стогін став голосніший, пара босих ніг барабанила, мов у лихоманці, об скрипучу стінку, чувся жалісний плач, що раз-у-раз переривався хлипанням.
На другій половині кімнати чулося обережне мацання чиєїсь руки. За якусь хвилину вона знайшла коробку сірників і потім запалила світло. Але тісне, холодне помешкання від цього не стало багато світліше. В кутку бованіла пітьма й, здавалось, не хотіла залишати його. Можна було виразно розпізнати вбогість, бруд і злидні. Зарухалось кілька людських постатей. Та, що запалила світло, була пристаркувата жінка; нарікаючи на холоднечу, немов опираючись, вона встала з ліжка.
„Ти хора?“ — запитала вона суворо.
Стогін, плач і бубоніння ногами перейшли в гістерічний напад. В ліжку, що над ним схилилася жінка, лежала покалічена істота. Довге розпатлане волосся належало дівчині; це була єдина ознака її статі, бо поза рисами обличчя нічого не можна було розпізнати.
„Мамо… мамо…“ — лементувала хора.
„Заткни пельку, дівчино!“
„Мамо!“
„Ох, дай нам, принаймні, вночі спокій з твоїм божевіллям!“
Тіло дівчини в корчах скрутилося клубком. Вона обняла себе своїми схудлими й неприродно довгими руками і стогін її перейшов у клекотливе хлипання.
Раотом вона схопилася, ніби її шпурнула вгору туго натягнена пружина.
