„Мамо! мамо! вони хочуть втопити батька“.
Знесилена недосипанням і різними нестатками, жінка заметушилася по кімнаті.
З ліжка, що з нього вона встала, двоє малих дітей висунули свої голівки й стежили за нею боязним поглядом. Мати штовхнула стілець і несамовито шпурнула його.
„Вони втоплять батька, якщо ніхто не втрутиться!“ — кричала нещасна пронизливим голосом.
„Мій боже!.. Мій боже!.. Чи ж буде кінець цьому лихові?“ — голосила жінка. Вона тремтіла від холоду, але не помічала цього. Безупинно, як дикий звір у своїй клітці, бігала вона сюди й туди, натикалась на перекинені стільці й інші речі.
Голосно плакали діти в ліжку. На підлозі стояла лямпа й кожного разу, коли повз неї пробігала жінка, миготіла червоним язиком. Тінь її падала на стіну проти дітей, вона то меншала, то більшала, іноді стаючи велетенською й сягаючи аж через стелю, іноді збігалася докупи й ставала до смішного мала.
Діти перестали плакати і великими зляканими очима, в полохливому здивованні, стежили за грою тіней.
„Не дай їм втопити батька, мамо! не дай!“ — кричала хора, невимовно скорчившись.
Жінці голова пішла обертом, вона безпорадно все ще бігала по кімнаті.
„Вони позбавлять батька життя!“ — голосила дівчина.
„Принаймні, тоді все для нього скінчиться!“ — з криком розпачу вигукнула жінка.
З другого боку в стіну гримнув хтось кулаком і грубий голос вилаявся:
„Невже не можна від вас ніколи спокою мати? Стусони як слід твою ледащицю, щоб вона заткнула свою пельку“.
Жінка зупинилась посередині від свого безтямного ходіння й прислухалась, немов чекаючи на якийсь натяк.
В кризі хорої настала знову зміна.
