безособовий, був голос юрби, і всі корилися йому. Збитою купою, плече в плече люди кинулись на штурм паркану. Він зігнувсь і подався. З напружено-почервонілими обличчями вони знову налягли на паркан. Почувся голосний крах, напівзогнилі дошки тріснули й розсипались на дрізки; усі ринули через утворену кількаметрову проломину.
Вітер хльоскав в обличчя дощем, але ніхто цього не відчував. Не тямлячи себе, юрба стрімголов гнала через рівнину до бараків. Там була домівка, там можна знайти захист і сховатися від загрозливої кари. По м'який землі тупотіли ноги, кахикали легені й хрипіли пельки. В нічній пітьмі люди не бачили власних рук, але інстинкт показував їм вірний шлях. Нарешті вони досягнули мети. Під важкими кроками жалісно скрипіли східці підлоги, з гамором і грюкотом одчинялись і поспішно замикались двері. Чоловіки, жінки й діти клалися в ліжка й ховались, укриваючись подушками й ковдрами. Цілі родини в промоклій до рубця одежі лежали, скрутившись у безформні клубки. Всі вони тремтіли від жаху й холоду, але на запитання вони б усі відповіли, що ніхто з них не виходив за двері. В бараках знову стало тихо й темно.
Коли військо оточило двір, поліцаї біля копальні припинили свою роботу коло гумових кишок. В куток двору зігнали щось із тридцять затриманих робітників; одному робітникові, тяжко побитому, санітар робив перев'язку, а молодий інженер присвічував при цьому. Поранених і покалічених було багатенько. Тут сиділа молода дівчина з вибитими передніми зубами й закривавленими губами, там на землі лежав один робітник з поламаною чи викрученою ногою, що зараз не можна було встановити. Мати хорої дівчини сиділа на землі з пробитою головою, безглуздо хитаючи горішньою частиною тулуба, на колінах у неї лежав непритомний її найменший син. Чи його побито, чи притиснуто дверима, — ще невідомо було.
