Залунав короткий вигук команди, і в двір в'їхала карета. Поранених розподілено на дві групи: одну призначено до в'язниці, а другу — до лікарні: новий вигук команди — і колона затриманих поранених з каретою на чолі рушила до міста. Дощ лив, як із відра, вітер свистів полем. Приголомшені, байдужі, мовчки посувались у пітьмі затримані, сумний гурток людей, оточений з усіх боків військом і поліцією.
Все це трапилося в ніч із п'ятниці на суботу. Вранці наступного дня звістка про повстання, як звали подію, облетіла всю країну. Обережні знизували лише плечима, полохливі запитували: що станеться далі? Переважна більшість, як звичайно, думала про власні справи, але всі разом сподівались, що страйк, яким загрожували, не відбудеться. Та ці сподіванки були марні, бо трапилось якраз протилежне.
В неділю відбулися скрізь робітничі збори, де майже одноголосно ухвалено припинити роботу. Цей незрозумілий виступ, що дощливої темної ночі втягнув у події кілька сот робітників та ще більше жінок і дітей, про що всі жалкували, здавалось, лише прискорив хід подій замість того, щоб затримати його. Досі про страйк говорили як про можливу річ, а тепер він став бажаною дійсністю. Доводи й заперечення вже не мали жадного значіння. Відповідь робітників цілого краю містилася в одному слові: страйк. Він раптом став життьовою потребою, він один міг дати їм надхнення й запалити їхні серця. Розважливі запитували — чому? — і хотіли чути причини. Але з тисячі уст, то гнівно, то нетерпляче звучала лише одна відповідь: страйк, страйк. Для них це слово означало все: це було визволення від чогось, що довгий час завдавало їм тяжких страждань, це була надійна запорука їхнього порятунку.
За три-чотири дні страйк став дійсністю. На всіх копальнях країни робітники одностайно й цілком припинили роботу, на всі прохання й загрози вони відповідали або призирливими поглядами, або похмуро
