говорили про те, як, власне, треба було починати справу. Поруч лементувати жінки, а дітей усюди аж кишіло, вони переймали інтонацію й рухи дорослих. Надворі лило з неба, як із відра.
На майдані перед будинком управління працювало троє людей, що затирали сліди нічного плюндрування, в конторі сидів десяток газетних кореспондентів із бльок-нотами й загостреними олівцями. Інженер доповідав про події останньої доби. Його брутальні почування й грубий голос гарантували, що повідомлення матимуть „правильне“ освітлення. Позад нього, обпершись на рушницю, стояв шеф контори; він одверто жалкував, що не довелося скористатися з неї.
Зверху в приватному робочому кабінеті директора сидів старий юрист і писав свій рапорт. Він на своєму житті багато бачив, щоб будь-чому дивуватися. Але коли він хотів пояснити причини нічного божевілля, він одіклав перо. Він, що звичайно ніколи не знав, як важко буває знайти відповідний вислів, тепер марно шукав за ним. Він писав свою доповідь сухим, канцелярським стилем, що легко йому давався.
Скінчивши доповідь, він багатозначно усміхнувся й знизав плечима. Це було щось цілком інше, ніж те, що він, власне, збірався написати, але… він знову знизав плечима й подумав:
„Зредагувати доповідь — це справа міністра. Що я міг зробити, я зробив“.
Щоб полегшити міністрові роботу, він написав приватного листа радникові, з яким обговорював страйкову справу і звертав його увагу на докладне повідомлення, вміщене в недільних числах поміркованих газет. Закінчивши писати, він попрохав директора.
Директора не було, він поїхав до міста. Поліція, що надзвичайно пильно поставилася до справи й квапилася запобігти дальших заворушень, спішила з допитом і свідків, і обвинувачених. В цій справі вона запросила директора з'явитися особисто.
