знаю, що ви говорите, я погоджуюсь, що піднесене обвинувачення перебільшене. Але треба сказати, що справа пішла неправильним шляхом. Завжди твердять, що ми, вчені правники, є формалісти. Але подумайте, пане бароне, хіба це не є потрібна річ? Подайте обвинувачення, давайте докази — і я зараз же поведу розслід. Та ніхто не йде до мене з обвинуваченнями. Ми не будемо встановлювати якоїсь послідовности й порівнювати події цієї ночі з тими, що трапились трохи раніше.
Цілком можливо, що одні події є наслідок других, але ми, юристи, вважаємо лише на конкретні факти. Інші люди, що не розуміються на справах, не повинні за них братись“.
Барон пройшов кілька разів по кімнаті. — „Перший, з ким я говорив в цій справі, був молодий інженер“, — почав він знову після короткої мовчанки. — „Він сказав, примірно, те самісіньке, що й ви, тільки на інший лад“.
„Я не хочу сказати собі жадного компліменту, коли називаю його розумною людиною“.
Барон усміхнувся трохи примушено.
„Залишіть клубок, якого ви не можете розплутати“, — промовив він.
„Звичайно це також не абияка порада. Але повернімось до вихідного пункту. Наміряєтесь ви щось робити?“
„Ні. Я почуваю себе неспроможним на це“.
Старий юрист кивнув головою. — „Я бачу, що вам це боляче. Але це якраз був досвід, що його більшість людей повинні перейти. Ви можете вважати себе за щасливого, що цей етап ви швидко перейшли“. — Потім, вже вставши, він запитав: — „Коли ви маєте від'їхати?“
Барон відповів на це лише заперечливим рухом.
„Ваші почуття для мене зрозумілі“, — сказав старий юрист. — „Це не в вашій вдачі від'їжджати якраз за таких обставин. Ваш від'їзд вважали б за втечу від добровільно покладених на себе обов'язків. Отже ви ще залишаєтесь?“
