Коли барон разом із старим юристом увійшов до церкви, ним опанувала якась невловна сила. Був присмерк, сповнений тиші й таємности під високим склепінням. Дитячі спогади виступили сильніше й набрали виразної форми. Вид, повітря, навіть луна його власних кроків здавались баронові чимсь близьким і рідним. Радісно посміхаючись, він пройшов середнім проходом і сів на стілець. Але його радість зазнала першого вдару, коли він помітив, як мало було присутніх. Він розглядав їх кожного зокрема, але тих, кого він сподівався і жагуче йотів бачити, тут не було.
Його надії трохи пожвавішали, коли прочитано денний текст:
„Прости, боже, твоєму народові його злі вчинки, заподіяні ним у хвилини своєї слабости, і через твою доброту звільни його від гріхів“.
Промовець мав гарний гучний голос, і барон думав, що проповідник, озброєний такими здатностями, був популярний і його охоче слухали. Він вирішив уважно стежити за текстом, бо він особливо відповідав подіям останніх днів.
Через півгодини барон здивовано глянув навколо. Для людини там, вгорі, на катедрі, протягом багатьох сотень років нічого нового не трапилось, світ зупинився і все ще стояв нерухомо. Не трапилось будь-яких змін, не було жадного розвитку, жадного поновлення: було й залишилось все по-старому. Барон відчував, як знову поверталась безнадійність. Байдуже кинув він погляд на маленький гурток побожних. На багатьох обличчях він читав лише втому й дрімоту. Добре вишколений і майстерний голос проказував дрімотні слова, що від них засинали раби своїх звичок. Ця промова, що досягала найвіддаленіших закутків церкви, складалася лише з нанизаних слів, де слухач нічого не міг почути із сподіваного.
Барон відхилився на спинку стільця й подивився на стелю. Дзвінкий голос не міг більше прив'язувати його
