Старий юрист подивився нишком збоку на свого супутника, коли цей знову його наздогнав. Він бачив, що всередині молодого чоловіка почалася жорстока боротьба. Він знизав турботливо плечима й пробурмотів те саме, що й попередні покоління бурмотали, жалкуючи або засуджуючи: — „Оця молодість… оця молодість!..“
Клекотіло й шумувало в мозку молодого барона. Питання за питанням кружляли йому в голові. Коли старе й нове, оборонці й нападники досить довго борються, чи будуть тоді кращі наслідки цієї війни. Прагнути чогось, що вважається за найпридатніше для більшости, і зберігати його так довго, поки воно відповідає бажанню цієї більшости. Хто був більшість — ті, що галасували, чи ті, що вперто мовчали? Крім того, він мав підстави побоюватись аналогій, що так часто обманювали, і хоча він ненавидів порівняння, що завжди кульгали, він шукав за ними й не міг цього скрити. Після короткої, але палкої боротьби між старими, добре продуманими думками й новими, він промовив втомлено й байдуже: християнство доби змагання було цілком щось інше, ніж за доби перемоги. Таїло воно надії, чи розчарування? А чи полягало воно в тому, що здійснення ніколи не могло відповідати обіцянкам?
Звертаючись думками в минуле, він бачив лише сумну низку винищувальних богів, безглузде марнотраство сил. Чи повинно майбутнє принести це саме для людства, що постійно з одної крайности впадало в другу і завжди вибирало найрозпачлівіші виходи? Так, він бачив це тепер. З пораненими ногами мандрували народи призначеним їм шляхом. На слідах ніг запеклася даремно пролита кров, безглуздо задушені лежали невідомщені й забуті. Але серед безладної метушні мас підносились завжди нові голоси, що попереджували, вели, кликали й штовхали далі. Вони тягли натовп за собою: вперед, і назад, на бік. Лунали голоси, що давали відгомін по всіх країнах і всюди
