„Депутація… депутація“, — почулося серед юрби.
Ті, що стояли поблизу східців, подалися перед групою святочно зодягнених робітників, що чимало з них мали медалі або інші почесні відзнаки. Поки вони вишикувались унизу біля східців, його королівська величність оглядав їх доброзичливо й усміхнувся ласкаво й подбадьорливо сивому дідові, що виглядав на промовця.
Зі свого місця внизу східців старий робітник дивився на принца. Вже одна тільки присутнісь принца здавалась йому запорукою, і він готувався довірливо передати свою справу до рук вельможного представника.
„Королівська величносте“, — почав робітник наперед старанно вивчену промову. Розгублено він м'яв пальцями свого капелюша. Важливість моменту збила його з пантелику, а, зустрівши учасливий погляд принца, він зовсім забув за свою ролю. Він забув свою старанно вивчену промову і з болем вигукнув:
„Ми в злиднях. Ми бідні й нещасні… Подивіться сюди“. — Він зірвав із своїх грудей медалі за довгу й віддану службу й простягнув їх принцеві. — „Це все, що я маю. Я чесно працював ціле своє довге життя. Але тепер, коли я більше не маю сил, мені більш нічого не лишається, як іти до громадського притулку. Мій син“, — він заплакав, — „лежить там, унизу… в копальні. Його жінка і його діти… також до громадського притулку…“ Плач заглушив голос чоловіка і його слів не можна було зрозуміти. Але одразу ж він узяв себе до рук і кілька разів крикнув: — „О допоможіть нам, допоможіть нам!“
Його королівська величність був зворушений. Привітним рухом руки він покликав чоловіка до себе, і, коли той підійшов, він зробив крок йому назустріч і подав йому руку.
Дві тисячі пар очей стежили за ними, і коли б усі не були так глибоко захоплені серйозністю моменту, негайно б залунали голосні оплески. Але тут розв'язка була інша: один по одному піднялися голоси:
