— „Допоможіть нам… допоможіть нам“! І тут же своє прохання вони зформулювали в певну законну вимогу. — „Більше охорони праці. Охорони тіла й життя. Охорони праці“! — лунало з уст робітників.
Його королівська величність випустив руку старого робітника і знову ступив на східці. На його обличчі, де допіру можна було бачити сердешну участь, виступив тепер вираз болісного вагання й безпорадної непевности.
Він прошепотів похапцем адьютантові кілька слів. Йому було тяжко, неможливо саме тепер говорити прилюдно, через неприємну хорість горла, що його мучила. Йому заборонено будь-яке хвилювання. Звичайно він дуже бажає допомогти їм… як він лише зможе…
Адьютант уклонився. Він зрозумів. Швидко спустившись на східці, він підняв руку, показуючи, що хоче щось сказати. Вигуки стихли й юрба з напруженою увагою приготовилась слухати.
„Його королівська величність висловлює цим свою вдячність за несподіване вшанування. Його королівська величність є почесний член різноманітних добродійних товариств. Його королівська величність хоче, певна річ, в межах справедливости й можливости подати допомогу. Я уповноважений сказати вам, що все те, що стосується королівської величности, то… гм… так, то все, що в силах його королівської величности буде зроблене“. Адьютант зробив маленьку павзу і потім, вже на свій власний риск, перемінивши голос і задумливо провівши рукою, додав: „Ну, люди, на сьогодні досить“.
Серед застиглої тиші помічалося лише здивовання й розчаровання. Тисячі, що довірилися невиразним обіцянкам і поклалися на облудні сподіванки, раптом прокинулись від своїх мрій. Зміна сталася вмить, зворушення перетворилося на злість і обурення, а паростки прихильности — на призирство.
