„Падайте на землю! На землю! На землю!“ — загукав він до робітників.
Люди помітили, що загрожує нова жахна небезпека, і нестямно попадали один через одного на долівку.
Найближчої хвилини загудів пекучий вихор, що гострими пазурями видирав їм подих із горла, полум'яні смуги з головокрутною швидкістю завіяли штольнею. Сліпуче світло разлялось навколо; воно кололо робітникам очі і майже спалювало їх, хоча люди й уткнулися обличчям в землю. Світло було таке сильне, що найменший деталь надзвичайно яскраво вирисовувався і в'їдалася в сітківку. Потім жар помітно спав приблизно до 30°, що чимало полегшило страждання для їхніх обсмалених тіл. Та жадний з них не помітив цієї зміни. Вони нерухомо лежали дивними і неприродними позами. Вуглевий оксид, що утворився за горіння і втягнув порох, який носився в наслідок вибуху, майже все задушував у штольні. Один із них, що не зовсім втратив притомність, важко кахикав, і поруч нього на долівці важко хрипіли легені. Після коротких швидких віддихів змовкли й вони. Остання лямпа згасла, і в пітьмі лежало 63 тіла, дико сплутані в якісь фантастичні купи.
Пітьма стала ще безпросвітніша. Лише перед поворотом падав матовий відблиск в штольню від риштувань, що неподалеку палали на іншому боці.
Де людська купа була найщільніша, раптом там щось ворухнулося; якась рука витягнулась у височінь, і після наприродних зусиль протиснулась напівгола істота, немов би рглядаючи знищених і непотрібних, що їх викинула сюди катастрофа. Одяг їй звисав напівподертим шматтям; не розуміючи, що діялось навкруги, вона зробила кілька кроків в напрямку до штольні. З виглядом божевільного провів чоловік — бо ця істота була чоловік — рукою по чолі й наткнувся на стіну. Найближчої хвилини він, виючи, відскочив. Він поклав руку на виступ, і повна пригоршня розпеченого пороху піднялася вверх і знову повільно осіла на долівку.
